Результати нового дослідження показали, що амілорид, калійзберігаючий діуретик, виявився не гіршим за спіронолактон у зниженні систолічного артеріального тиску (АТ), виміряного вдома, через 12 тижнів лікування у пацієнтів із справжньою резистентною гіпертензією. Обидва препарати мали схожі показники досягнення цільового рівня систолічного АТ (<130 мм рт. ст.) та сприятливий профіль безпеки.
Спіронолактон є рекомендованим препаратом при резистентній гіпертензії, однак його застосування пов’язане з ризиком гіперкаліємії та антиандрогенними побічними ефектами. Амілорид розглядається як потенційна альтернатива, однак їх ефективність не порівнювалась у прямих дослідженнях.
Дослідники провели проспективне рандомізоване клінічне дослідження з листопада 2020 по лютий 2024 року у 14 медичних центрах Південної Кореї з метою оцінити, чи не поступається амілорид спіронолактону у зниженні систолічного АТ, виміряного вдома, у пацієнтів із резистентною гіпертензією.
У дослідження включили 118 пацієнтів, яких випадковим чином розподілили на дві групи: одна отримувала спіронолактон 12,5 мг/день (n = 60; середній вік — 55 років; 70% чоловіків), інша — амілорид 5 мг/день (n = 58; середній вік — 53 роки; 70,7% чоловіків). Якщо систолічний АТ залишався ≥130 мм рт. ст., а рівень калію в сироватці був <5,0 ммоль/л через 4 тижні, дози підвищували до 25 мг/день та 10 мг/день відповідно.
Резистентна гіпертензія визначалась як середній денний систолічний АТ, виміряний вдома, ≥130 мм рт. ст. попри лікування потрійною комбінацією: інгібітор РААС, блокатор кальцієвих каналів і тіазидоподібний діуретик.
Первинною кінцевою точкою було порівняння змін домашнього систолічного АТ від початкового рівня до 12 тижня. Межа допустимого зниження ефективності була встановлена як −4,4 мм рт. ст. для нижньої межі довірчого інтервалу (CI).
Середній систолічний АТ, виміряний вдома, знизився на 13,6 мм рт. ст. у групі амілориду та на 14,7 мм рт. ст. у групі спіронолактону. Різниця між групами не була статистично значущою, а нижня межа 95% CI перевищувала −4,4 мм рт. ст., що відповідало критеріям зниження ефективності.
Не виявлено суттєвої різниці між групами у досягненні цільового систолічного АТ <130 мм рт. ст. (як при домашньому, так і при офісному вимірюванні).
Антигіпертензивна дія спіронолактону була менш ефективною за високої активності реніну в плазмі або низького співвідношення альдостерон/ренін. Амілорид продемонстрував ефективність незалежно від цих показників.
Профіль безпеки обох препаратів був сприятливим: лише один випадок припинення лікування через гіперкаліємію в групі амілориду та жодного випадку гінекомастії в обох групах.
Науковці зазначають, що основний висновок цього дослідження полягає в тому, що низькодозовий амілорид тепер можна розглядати як варіант лікування у пацієнтів із резистентною гіпертензією, з ефективністю зниження АТ, співставною з низькими дозами спіронолактону. Обидва препарати є недорогими та давно доступні як дженерики.
Обмеження дослідження включали: ефективність не порівнювалась при застосуванні вищих доз спіронолактону, як у попередніх дослідженнях; учасники з розрахунковою швидкістю клубочкової фільтрації <50 мл/хв/1,73 м² не включались, що обмежує можливість екстраполяції результатів на пацієнтів із хронічною хворобою нирок; крім того, всі учасники були корейцями, тому результати можуть не відображати ефективність препаратів у представників інших етнічних груп.
Літературні посилання знаходяться в редакції Webcardio.org